12 березня у Петрграді відбулася 20-тисячна маніфестація з приводу поибелі Т.Г. Шевченка. Усі учасники несли образи поета, транспоранти з гаслом «Нехай живе вільна Україна у вільній Росії!», десятки національних синьожовтих прапорів. Поряд із студентами, інтелегенціею і робітниками в поході взяли участь солдати. Його командиром, що очолював загін кубанських козаків колишнього царського конвою у червоних жупанах з січовим прапором і запорізькими бунчуками. У лавах українців йшли зі своїми прапорами представники інших поневоленх народів – фіни, поляки, естонці, литовці та ін.
Ця перша після повалення самодержавства демонстрація сили й глибини національного руху стала справжнім явищем у політичному житті колишньогї імперії. Газети різних напрямків схвалено відгукнулися на неї. «Речь» (центральний орган кадетської партії) у передовій статті з приводу маніфестації нагадувала: «Немає жодного національного руху в Росії, у відношенні до якого старий лад повдився б з таким цинізмом і байдужістю, як до українського руху.Від 1876 до 1905 року було заборонено, часом без будь-яких винятків, друкувати щось українською мовю. Від початку цієї війни українську заборонено. До неї було застосовано заборону раніше, ніж до німецької. Аж до самої революції українські школи не дозволяли. І навчання на українській (малоруськй) мові вважалося злочинством. Бюрократичнінеуки не сороилися в своїх неофіційних актахвисміювали українську мову, яка має свою історію. Свою літературу – один із найбільших духовних витворів найближчого нам по крві й походженню слов`янського племені, невідривно сполученого з нами історичними зв`язками». Як бачимо, гармонію співчуття у такій довгій читаті перебито дисонансом лише в останньому півдесятку слів. Справді дисонансом, бо близкість по крові й походженню не є достатньою підставою для «невідривності» народу, тобто довічного позбавлення його державних прав. Та цей дисонанс, як засвідчили наступні події, якраз і був підгрунтям політики всеросійських партій.
Комментариев нет:
Отправить комментарий